Особливості формування ансамблевої забудови Києво-Печерської лаври (2 пол. XVII–XVIII ст.)

Анотація

Мета дослідження – з’ясувати особливості формування ансамблевої забудови Києво-Печерської лаври у 2-й пол. ХVІІ–ХVІІІ ст. Методи дослідження базуються на використанні загальнонаукових та спеціальних методів, зокрема історичного методу при системному підході, коли ансамбль пам’яток як об’єкт вивчення розглядається у розвитку, а також порівняльний метод, аналіз і синтез. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що комплексно проаналізовано розвиток мурованої забудови ансамблю Києво-Печерської лаври, виявлено його закономірності й особливості. Висновки. Для періоду 2-ї пол. ХVІІ–ХVІІІ ст. характерний прийом завершення храмами і монастирськими ансамблями верхніх кромок високих берегів річок. Цей варіант взаємодії архітектури, природного рельєфу і водних масивів є найбільш ефективним, оскільки такі компоненти природного ландшафту є найбільш виразними. В тих випадках, коли берег був високий, монастирський комплекс міг розвинутись на кількох рівнях, терасовано. Церковна забудова розташовувалась на різних рівнях по всьому схилу крутого берега. При цьому найбільш значущі об’єкти – як-то Успенський собор, Велика дзвіниця лаври стояли на найвищій площині в оточенні не таких високих і не так пишно прикрашених храмів і корпусів, а інші храми і корпуси розташовувались нижче. Це забезпечувало певну православну церковну ієрархію: Успенський собор – Дім Божої Матері є унікальним храмом і за значенням для всього східного православ’я і для України як за історією, так і за архітектурою, тож кожний, хто під’їжджав до Києва з боку похилого лівого берега, одразу розумів, який храм в Лаврі є основним: це акцентувала і розташована поряд барокова багатоярусна дзвіниця, яка впродовж віків була найвищою будівлею Києва.